Видатні особистості – Виноградівська міська рада Закарпатської області

Видатні особистості – Виноградівська міська рада Закарпатської області

Видатні особистості

Видатні особистості, життя яких пов’язане з Виноградовом (Севлюшем)

Святий Ян Капістран

(1386 р. – 1456 р.)

Ян (Іоанн) Капістран (лат. – Johannes Capistranus, італ. – Giovanni da Capistrano; роки життя: 24 червня 1386 р.— 23 жовтня 1456 р. Монах-францисканець італійського походження. Перебуваючи в багатьох країнах як мандрівний проповідник, засновував будинки милосердя та госпіталі. В 1446 році отримав від Папи Римського документ, який визнавав автономність відгалуження францисканців, яких називають «бернардинці-обсерванти».

З 1454 року брав участь у військових діях проти турків. Став героєм битви з турками під Бєлградом (21 липня 1456 р.) – у критичний момент битви разом зі своїми хрестоносцями допоміг угорському полководцю Яношу Гуняді. Згодом Ян Капістран був канонізований і в період боротьби з турками став одним із найбільш шанованих католицьких святих. Помер у Хорватії.

За деякими історичними джерелами, його мощі після Могачської поразки були перенесені монахами і перепоховані у монастирській церкві на замку Канків. У 1505 році на Чорній горі Габор Перені збудував для францисканців церкву з монастирем, який простояв до 1557 року.

Пам’ятний знак з нагоди 560-х роковин смерті мужнього духівника відкрито у 2016 р. на угочанському замку Канків. Тут встановлено меморіальну дошку Святому Яну Капістрану.

Барон Жігмонд Перені

(1783-1849)

Жігмонд Перені (Perényi Zsigmond báró) – представник шанованої та знатної родини, яка протягом багатьох десятиліть керувала Угочанським комітатом. Головними жупанами Угочанського комітату завжди були представники роду Перені, а в 1833 році жупаном Угочанського комітату був барон Жігмонд Перені.

За заслуги перед угорським королем Карлом-Робертом знатна родина Перені отримала замок Ньолаб, а також численні володіння в Севлюші (сучасний Виноградів). 29 серпня 1399 р. король Сигизмунд (тодішній король Угорщини) передав замок Канків у володіння родині Перені. На місці дерев’яного укріплення зводять кам’яну фортецю — «для зміцнення могутності держави, збереження миру і спокою дворян та їхніх підданих, щоб вони могли жити без страху» – так сказано в грамоті від 5 листопада 1399 р. Згодом замок передається монахам-францисканцям, які перетворили його на монастир, а представники знатного роду будують неподалік палац і розбивають парк.

Палац Перені і парк Перені – одні з найдавніших пам’ятників палацової архітектури Закарпаття, знаходяться в центрі Виноградові. Це – родове гніздо місцевого феодала Перені. Сучасний вигляд палацу – наслідок кількох перебудов. Барокового вигляду він набуває у XVII столітті, відтак вважається пам’яткою архітектури цього періоду. Чималої уваги заслуговує парк навколо палацу, який називають «маленьким Версалем». Він закладений близько 200 років тому на території площею біля 8 га. У стильовому вирішенні тут переважає еклектика, особливістю парку є так звані «променадні» алеї – кільцеві маршрути. Парк прикрашають вікові рослинні екзоти.

На згадку про героїчного барона на будівлі палацу Перені у жовтні 1989 року встановлено меморіальну дошку. Цей пам‘ятний знак був відреставрований у 1991 році. Напис на меморіальній дошці гласить: «У цій будівлі жив барон Жігмонд Перені (1783-1849). Мученик національно-визвольної революції (1848-1849)».

Виноградів шанобливо ставиться до пам’яті нащадка знатного роду. Його іменем названо одну з вулиць міста, Виноградівська ЗОШ №3 з угорською мовою навчанням носить його ім’я. На території цієї ж школи (раніше тут розміщувався Угочанський комітат) встановлено погруддя барону Жігмонду Перені.

Ласло Оцел

(1849-1906)

Перший інспектор шкіл Угочанського комітату (кінець ХІХ – початок ХХ ст.). 30 нових шкіл, метеорологічна станція, перший спортивний клуб на Угочанщині. Все це заслуги однієї людини – Ласло Оцела. На посаду інспектора освіти був призначений 23 липня 1880 року Августином Трефортом, міністром освіти Угорщини. У попередні роки в комітаті не було окремої людини, яка б виконувала ці функції. По сумісництву контроль за школами здійснювалиcь із сусідніх жупанатів. При інструктажі в міністерстві одним із найважливіших завдань, поставлених перед Ласло Оцелом, стало відкриття в Севлюші державної (горожанської) школи.

Згідно існуючих правил в горожанську школу можна було набирати кожну дитину, якій виповнилося 10 років і яка показала відповідний рівень підготовки. У 1870 р. під час останнього перепису населення Севлюша (стара назва Виноградова до 1946 року) в місті проживало 4404 чоловік, в тому числі 440 школоповинних дітей, серед них приблизно 120 у віці 10-12 років. Виходячи з цього, можна було сподіватися, що в першому класі горожанської школи продовжить навчання половина учнів церковно-приходських шкіл. Передбачалось, що це буде 15 хлопців і стільки ж дівчат. Це було замало, адже в старших класах було б зовсім мало випускників. Тому Ласло Оцел зробив списки бажаючих продовжити навчання в горожанській школі із сіл комітату.

В цей же час йшла підготовка до будівництва горожанської школи. Барон Жігмонд Перені запропонував на ринковій площі земельний наділ 315 гольдів. За таких обставин Ласло Оцел на засіданні комісії заявив, що не купить об’єкт без висновку головного лікаря про можливість розташовувати тут навчальний заклад з точки зору охорони здоров’я. Головний лікар визнав територію придатною для будівництва школи. Потім інспектор уклав угоду з міністерством сільського господарства про те, що вони передадуть ділянку в оренду з умовною платою та з умовою зробити огорожу навколо наділу, закладе школку дерев, яку буде утримувати і дозволить вчитися на ній дітям. Міністерство освіти затвердило такий договір. Земельна ділянка була огороджена у 1882-1883 навчальному році і закладено школку.

В цей час до Севлюша завітав Чопарі Дийнеш – фахівець по вирощуванню фруктів і овочів. Його вдалося затримати в Угочанському комітаті. Більше того – інспектор Оцел возив його на службовому транспорті по населених пунктах, де агроном розповсюджував свої знання по організації плодоовочівництва і садівництва.

16 червня 1883 року школу відвідали міністр освіти Угорщини Августин Трефорт та його радник Кароль Сас, які були вражені досягненнями в плодоовочівництві. На будапештській сільськогосподарській виставці вони високо оцінили досягнення школи в цій галузі. Школі було рекомендовано перейти до вивчення виноградарства, садівництва та овочівництва.

У 1883-1884 навчальному році розпочалося навчання з рукоділля під керівництвом вчительки із спеціальною освітою. Вже в наступному році вироби севлюшської горожанки експонувалися в Будапешті на виставці.

В 1884-1885 навчальному році додатково ввели спеціальність столяра -червонодеревника. З 1885-1886 навчального року, використовуючи оноцьку сіро-голубу глину (с. Онок Виноградівського району) ,виготовляли взірці для гіпсових форм.

Ласло Оцела у Севлюші чекали 23 роки насиченої праці і велике кохання місцевої панянки. Цією красунею була баронеса Луїза Перені – спадкоємиця численних статків родини барона Перені. Вони прожили довге спільне життя, але дітей не мали. Ласло Оцел першим покинув цей світ, а дружина Луїза на одному зі схилів Чорної гори встановила на його честь склеп-мавзолей з білого каменю. Згодом її поховали поруч з чоловіком. Зараз велична споруда із білого каменю гордо височіє над містом.

Імре Ревес

(1859-1945)

Імре Ревес (справжнє ім’я Імре Чеброї) – видатний угорський художник. Навчався у Віденській академії мистецтв та в Парижі. У 1906 – 1921 роках – професор Будапештської академії мистецтв. У митця навчалися відомі закарпатські художники Йосип Бокшай та Адальберт Ерделі.

Історичні картини Імре Ревеса присвячені переважно національно-визвольній революції, постаті угорського революціонера та поета Шандора Петефі. Також у своїй творчості втілював симпатії до простих селян. Відтворюючи на своїх полотнах бідне сільське життя, одяг, побут, проблеми, турботи, духовний світ, митцю завжди вдавалось підносити природну красу своїх героїв.

Твори Імре Ревеса зберігаються в Угорській національній галереї в Будапешті, Закарпатському художньому музеї, Київському музеї західного та східного мистецтва, Ермітажі в Петербурзі. Монументальну історичну картину «Петефі серед народу» придбав Лондонський музей мистецтв.

Останні роки життя Імре Ревес прожив у Севлюші (назва Виноградова до 1945 року). Відомий угорський митець приїхав до нашого міста у 1940–х роках і проживав на схилі літ у рідної сестри на вулиці Короля (тепер – вул. Пушкіна). Будинок не зберігся.

Прожив 86 років. Помер у 1945 році. Похований на міському кладовищі. На місці вічного спокою видатного угорського художника є скромна могилка з двома надгробними пам’ятниками від угорців та українців – дерев’яний виконаний вишківським різьбярем Іштваном Балажом по проекту художника і графіка з с. Сюрте Лайоша Товта, другий – зі шліфованого мармуру.

Виноградів шанобливо ставиться до пам’яті видатного угорського художника. Його іменем названо одну з вулиць міста. Активно працює і проводить масові мистецькі заходи Товариство угорських митців Закарпаття ім. Імре Ревеса, яке було створене у 1990 році.

Євменій Сабов

(1.10.1859 р. – 1.11.1934 р.)

Культурно-просвітницький діяч, греко-католицький священик, письменник, публіцист, архідиякон Угочанський. Відзначався ораторським мистецтвом, автор низки підручників.

Народився в с. Верб’яж (нині – Воловецький р-н Закарпатської обл.) в сім’ї священика. Після навчання в гімназіях закінчив у 1886 р. Ужгородську богословську семінарію і став священиком. Працював вчителем в Ужгородській семінарії, брав участь у заснуванні газети “Наука” (1898 р.).

У 1898 р. переселився у Севлюш і став благочинним консисторіальним радником, у 1917 р. – архідиякон Угочанський. З 1923 р. очолював культурно-просвітницьке товариство Общество ім. Духновича, у 1926 р. обраний його пожиттєвим головою.

У 2009 р. у Виноградові на парафіяльному будинку, де свого часу мешкав Є. Сабов, встановлена меморіальна таблиця.

У 2017 р. іменем Євменія Сабова названа одна з нових вулиць м. Виноградова.

Бела Барток

(1881 – 1945)

Геніальний угорський композитор-новатор, фольклорист, викладач, музикознавець-фольклорист. Професор Будапештської музичної академії ім. Ф. Ліста. Педагогічну діяльність поєднував із концертуванням як піаніст.

Життя Бели Бартока пов’язане з Севлюшем. Тут він разом з матір’ю та сестрою проживав у дитинстві (з 1889 р. по 1892 р.). У приміщенні колишнього Угочанського жупанату (нині міська угорськомовна школа №3) 1 травня 1892 р. 11-річний музикант дав свій перший публічний концерт, на якому виконав власний твір «Течія Дунаю». Дебютний виступ юного генія вразив багатьох.

Бела Барток став одним з найкращих композиторів XX ст. Займався дослідженням фольклору, українського в тому числі. Маючи в своєму доробку близько 80 українських народних пісень, був першопрохідцем у вивченні етнографічної фольклорної музики.

Пам’ять про композитора у Виноградові бережуть: у 1982 р. з нагоди 90-річчя першого концерту відомого музиканта його іменем названа одна з вулиць міста. У 1988 р. відкрито кімнату-музей, у 1989 р. створено культурне товариство ім. Бели Бартока. Також у 1991 р. його ім’я присвоєно Виноградівській дитячій школі мистецтв.

У 1999 році у сквері угорськомовної міської ЗОШ №3 (приміщенні колишнього Угочанського жупанату, де юний Барток дав перший сольний концерт) урочисто встановлено бюст композитору.

У 2013 р. вдруге була встановлена меморіальна дошка на фасаді будинку, де в 1889 -1892 роках жив юний Бела Барток з матір’ю і сестрою (автор – виноградівець Микола Ігнатик).

Рощахівський Михайло Андрійович

(1891 – 1952)

Український педагог, фольклорист, диригент, композитор. Засновник музичної школи у Севлюші. Офіційно музична школа у Виноградові розпочала свою роботу у 1946 році. Її першим директором став видатний диригент, хормейстер і педагог Михайло Андрійович Рощахівський. У вересні 1932 року він приїхав до Севлюша (колишня назва Виноградова) і працював в інтернаті з розумово відсталими дітьми. У травні 1936 року одружується з вихователькою дитячого садка Єлизаветою Пензель. Виростили і виховали двох синів – Бориса та Арсена. Молодший викладає в Ужгородському державному музичному училищі імені Дезидерія Задора.

Восени 1944 року визволення Закарпаття дало йому нову можливість повернутись до улюбленої педагогічної роботи. Спочатку вчителює в початковій школі в Севлюші-Теплиці. З лютого 1945 року працює в Севлюшській торговельній академії. З 1 січня 1946 року його, як умілого фахівця культури і мистецтва, призначено директором Виноградівської дитячої музичної школи, яку очолював до 1950 року. Свою керівну роботу розпочинає з двома викладачами та 22 учнями. Організовує перший дитячий хор. Одночасно повертає до життя оброблені раніше народні пісні та колядки «Защебетала ластувоченька на дворі», «Чи ви чули ту музику?», «Заходить сонечко за гори» та інші, які з нотами друкувалися ще в 1930-х роках на сторінках журналу «Пчілка».

Помер у 1952 році. Похований у Виноградові на міському кладовищі. На надгробній плиті висічено напис: «Завжди любив те, що гарне і величне, і музика була серцем його».

Виноградів шанобливо ставиться до пам’яті засновника музичного закладу. Його іменем названа одна з вулиць нашого міста.

Кухаренко Микола Іванович

(1915 – 2009)

Народився 9 травня 1915 року на хуторі Анна-Ніколаєвка Єкатеринославської губернії (нині Олександрівський район, Донецька область) у багатодітній селянській сім’ї. З початком Другої світової війни в червні 1941 р. призваний до лав Радянської Армії і направлений на навчання до Харківського танкового училища. Брав участь у танковому бою на Курській дузі. За мужність і відвагу, виявлені в наступальних боях на Кандалакшському напрямку, Миколі Івановичу Кухаренку Указом Президії Верховної Ради СРСР від 24 березня 1945 року присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Після війни продовжував служити в Радянській Армії. З 1947 р. по 1 жовтня 1948 р.- слухач Ломоносівської вищої офіцерської школи (Ленінградська обл.).

З 1953 р. по 1957 р. – командир роти 42-го танкового самоходного полку у м. Виноградові. З 1957 по 1959 рр. працює у Виноградівському райвійськкоматі. Брав активну участь у громадському житті міста і району. Тривалий час був членом президії районної ветеранської організації.

Микола Іванович Кухаренко – генерал-майор, єдиний на Закарпатті Герой Радянського Союзу. У 2002 році йому присвоєно звання «Почесний громадянин міста Виноградів». Помер у 2009 році.

Виноградів шанобливо ставиться до пам’яті генерал-майора. Його іменем названа одна з вулиць нашого міста.

Коман Михайло Михайлович

(1928 – 2015)

Народився 1 квітня 1928 року в невеликому словацькому містечку Люботин, де проживала їхня багатодітна родина. Батько Михайло Федорович працював на залізниці. В 1934 році його переводять стрілочником на роботу у Севлюш (нині – Виноградів). Михайлу на той час було 6 років. Єдиною втіхою міської дітвори в ті часи був футбол. Своїм першим тренером вважав півзахисника збірної Угорщини Гейзу Шустера, який взяв його під опіку, коли він вчився у четвертому класі української народної школи.

У 1947 році Михайло Коман перейшов до складу юнацької збірної Закарпаття. Поворотним днем у долі відомого футболіста стало 20 жовтня

1948 року – тоді ужгородський «Спартак» вперше вийшов до фіналу Кубку України і вже наступного року до столиці переїхав весь закарпатський склад. Протягом десяти років грав у команді «Динамо».

Увійшов до числа 33 кращих гравців СРСР. На футбольному полі провів 169 матчів. Здобув звання майстра спорту СРСР та заслуженого тренера.

України. Працював директором ДЮСШ «Динамо» і тренером юнацької збірної СРСР. У 1977 – 1984 рр. -начальник команди «Динамо» (Київ). Окрім тренерської справи брав участь у суспільному житті – був головою тиражної комісії «Молодьспортлото», очолював клуб любителів футболу «КоманДа».

У 2002 році присвоєно звання «Почесний громадянин міста Виноградів». Помер 21 лютого 2015 р. на 87-му році життя.

Гріга Андрій Андрійович

(1954 – 2014)

Народився 10 квітня 1954 року у Виноградові у сім’ї робітника. У 1969 році після закінчення восьмого класу Виноградівської ЗОШ №1 вступає до Мукачівського педучилища, яке закінчує в 1973 році і впродовж трьох років працює вчителем музики у Борисполі на Київщині. Відтак поступає на навчання до Київського державного педінституту ім. Горького на музично-педагогічний факультет, який закінчив у 1980 році. Починаючи з 1977 року, незмінно працював у Виноградівської ЗОШ №4 – спочатку учителем музики та співів, з 1992 року – заступником директора з виховної роботи. За плідну педагогічну діяльність у 1987 році йому присвоєно звання «Старший учитель», у 2004 р. нагороджений знаком «Відмінник освіти України».

З метою підтримки обдарованої молоді у 1999 році Андрій Гріга створив міський молодіжний арт-клуб «Прем’єра», учасники якого стали переможцями та лауреатами численних всеукраїнських і міжнародних конкурсів. Протягом 15 років він був натхненником і незмінним директором заснованого ним Міжнародного фестивалю сучасної пісні і танцю «Кришталеві грона», що став яскравою творчою візитівкою Виноградова у нашому краї та в багатьох куточках України і за кордоном.

Будучи членом Національної ліги композиторів України, Андрій Гріга не тільки активно допомагав розвиватись обдарованій молоді, але й сам написав кілька десятків пісень, які користуються заслуженою популярністю серед виконавців і слухачів. Зокрема, створив пісню-гімн «Кришталеві грона вічно хай дзвенять», яка незмінно лунає на традиційному популярному міжнародному фестивалі сучасної пісні і танцю «Кришталеві грона».

Головним змістом життя Андрія Гріги за останні роки був саме цей пісенний фестиваль «Кришталеві грона», який зі звичайного районного конкурсу переріс в обласний, всеукраїнський, а відтак – у 2005 р. отримав престижний статус міжнародного. Завдяки цього мистецькому заходу Виноградів перетворився в один із центрів пісенної творчості, куди щороку влітку приїжджають сотні талановитих дітей, молодих виконавців з багатьох міст України та з-закордону.

Інтелігентного, чуйного, співчутливого до людських проблем Андрія Андрійовича виноградівці чотири рази підряд обирали депутатом міської ради. За особливі заслуги в галузі освіти та активну участь у громадському житті його неодноразово відзначали нагородами районного, обласного рівнів, а також Міністерства освіти України.

Помер Андрій Гріга раптово – у 2014 році, не доживши до свого 60-річчя декілька днів. У 2015 році міжнародному фестивалю сучасної пісні і танцю «Кришталеві грона» присвоєно ім’я Андрія Гріги.

10 квітня 2017 р., у Виноградові відбулось урочисте вiдкриття мемoрiaльнoї дoшки Андрію Андрійовичу Грізі – як символ вдячної пам’яті за його вагомий внесок в життя рідного міста.

Ковач Адальберт Адальбертович

(1978 – 2015)

Народився 23 травня 1978 року в місті Виноградів. Закінчив міську загальноосвітню школу №1. Протягом останніх 16 років працював на вiдкритому акцiонерному товаристві «Виноградiвське виробничо-торговельне швейне об‘єднання «Гроно».

У липні 2014 року був мобілізований до лав Збройних Сил України – брав участь в антитерористичній операції на сході України. Стрілець 3-го взводу 1-ї роти гірсько-піхотного батальйону 128-ї окремої гвардійської гірсько-піхотної Закарпатської бригади Сухопутних військ Збройних Сил України, солдат.

25 січня 2015 року загинув у бою за опорний пункт «Валєра» (висота 307.5) поблизу села Санжарівка Артемівського (нині – Бахмутського) району Донецької області в районі боїв за місто Дебальцеве. В результаті бою українські військові відбили атаку російсько-терористичних угрупувань на опорний пункт та знищили два танки Т-64, один танк Т-72 та значну кількість живої сили противника. Також їм вдалося взяти у полон водія-механіка одного з підбитих танків. Але, на жаль, у цьому бою загинуло 7 захисників опорного пункту «Валєра».

1 лютого 2015 року похований на кладовищі міста Виноградів.

Адальберту Ковачу було 36 років. Вдовою залишилась дружина та сиротами двоє дітей.

Указом Президента України Петра Порошенка №282/2015 від 23 травня 2015 р. «За особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

Виноградів шанує свого Героя. На його честь названа одна з вулиць нашого міста. 25 травня 2016 р. на фасаді міської ЗОШ №1, де він вчився, урочисто відкрита меморіальна дошка – за сприяння громадської організації «Союз ветеранів АТО, волонтерів «Патріот» та Руху підтримки Закарпатських військових-Виноградів.

17.09.2015 р. на сесії Виноградівської міської ради Ковачу Адальберту Адальбертовичу присвоєно звання «Почесний громадянин міста Виноградів» (посмертно).

Чуприк-Котюк Етелла Олександрівна

(20 червня 1964 року – 25 грудня 2019 року)

Народилася 20 червня 1964 року в м.Виноградів Закарпатської області у багатодітній родині.

Грі на фортепіано навчалась з трирічного віку. У п’ятирічному віці виступила з своїм першим концертом, на якому виконала “Вальс № 7” Шопена та “Серенаду” Шуберта.

У 1986 році закінчила Ужгородське державне музичне училище імені Дезидерія Задора. Також закінчила Львівську консерваторію імені Миколи Лисенка.

Заслужена артистка України з 1994 року. Була спеціальною стипендіаткою Асоціації Ріхарда Вагнера в Байройті (Німеччина).

З 1996 року – віце-президент Асоціації українських піаністів.

З 1998 року – доцент кафедри спеціального фортепіано Львівської національної музичної академії імені М. Лисенка.

У 2010 – 2019 роках – солістка Закарпатської обласної філармонії.

У 2016 року Етеллі Олександрівні присвоєно звання народної артистки України.

Записала 13 компакт-дисків.

19 червня 2019 року відбувся бенефіс піаністки у Львівській філармонії.

25 грудня 2019 року, на 56-му році життя, Етелла Чуприк відійшла у вічність.

Присвоєно звання “Почесний громадянин міста Виноградів” (посмертно) у 2020 році.